Андрій Кучер: Про волонтерство як поклик і терапію, співпрацю з владою та виклики після війни

Україна тримається на армії та волонтерах. Ці слова як ніколи істинні у нашій реальності. Про волонтерство «з середини» та успішні проекти, які рятують життя, співпрацю з українським благодійним фондом Leo Foundation, а також про найбільші перепони, які щодня долають волонтери задля перемоги України у відвертому інтерв’ю UA.NEWS розповів політтехнолог, волонтер, а тепер і військовослужбовець Андрій Кучер.

Як прийшли у волонтерство? Чому обрали працювати з Leo Foundation і вирішили займатися саме військовим напрямом? Що вас мотивує?

Андрій Кучер: Волонтерство – невід’ємна частина моєї професії. Тому що я – політолог і політтехнолог. З 2009 року я був у різних кампаніях, тому благодійність, різноманітні громадські та соціальні проекти – одна зі сторін моєї професійної діяльності.

До війни я систематично проводив освітні проекти в школах свого району у Києві, соціальні проекти з літніми людьми також у столиці, спортивні заходи. Тому не можу сказати, що благодійність – це якесь спонтанне заняття для мене. Це для мене органічний процес.

З 2014 року така діяльність набрала більш об’ємних масштабів, я зібрав свій благодійний фонд, також допомагав іншим залучатися до благодійності – в тому числі народним депутатам. Наші зусилля були спрямовані на допомогу військовим.

А з 24 лютого благодійність стала моїм основним заняттям. Першою справою я пішов у військкомат, але мені, як і дуже багатьом, відмовили. Тоді я подався у тероборону, але і там я почув про те, що зараз мої «послуги» не на часі. У перші дні, коли кругом було багато паніки, війни і нерозуміння ситуації, у нагоді став мій попередній досвід волонтерства та благодійності.

Разом з однодумцями організували волонтерський штаб у місті, куди ми з родиною переїхали з Києва. Моїм основним завданням було скоординувати роботу волонтерів. У нас було дуже багато напрямів, починаючи від організації благоустрою укриттів, мобільних шпиталів, допомоги військовим. Пізніше також допомагали біженцям.

На цьому фоні я почав активно працювати зі своїми попередніми контактами. Тому що підтримка і військовим, і переселенцям потрібна на постійній основі і регулярно. В нинішніх умовах це безперебійний процес, бо люди йдуть на війну постійно і потреби теж постійні. Те ж саме стосується і біженців. Люди потребують їжі, товарів першої необхідності, одягу, медикаментів і так далі. Так ми і зконтактували з Дарією Котул, яка є головою Leo Foundation.



Які проекти разом із Фондом вдалося реалізувати?

Андрій Кучер: Співпраця з Фондом спочатку була точковою, ми отримали допомогу продуктами на проект кухні для біженців. Потім почали збирати амуніцію для військових. Також Leo Foundation підтримував нас матеріально, ми змогли оплатити працю волонтерів, які займалися пошиттям одягу та пакуванням продуктових наборів для наших підопічних, зокрема у Харкові. Ми зібрали дуже багато тканини, з якої на запит військових пошили футболки, дощові плащі, а також м’які ноші. Цю роботу потрібно було оплатити і це зробив Фонд.



Як проконтролювати якість спорядження, від якого потім залежить життя людей? 

Андрій Кучер: Коли ми відшивали дощові плащі, а цей запит прийшов від тероборони, ми спочатку вийшли на підприємство, яке виробляє якісну непромокну тканину. Ми прорахували кількість, яка нам потрібна і закупили цю тканину. Далі відшили пробний варіант по лекалу військових і віддали хлопцям для тестування у польових умовах.

Коли ми отримали відповідь, що наші плащі – то є супер, бо вони відповідають їх вимогам, ми відшили всю партію. Для польових умов дуже важливі дрібниці, щоб речі були максимально адаптовані для зручного користування.

Подібна історія з ношами. Коли ми почали забезпечувати свої альтернативні шпиталі, ми прийшли до того, що ноші з дерев’яними палками – вони не практичні. Тому що бомбосховище не придатне для того, щоб можна було на таких ношах комфортно занести людину.

Ми використали досвід швидких, які мають ось такі м’які ноші. Отримавши тканину від волонтерів у Чехії, ми знову відшили пробний зразок і віддали в тероборону. Ноші також виявилися дуже вдалими у використанні. Зараз ми їх передаємо на передову постійно, на Донецький на Луганський напрямки, також на Харківський.

Мінус в тому, що така ретельна організація займає багато часу. Але спілкуючись з тими, хто безпосередньо є користувачами нашої допомоги, ми отримуємо неоціненний зворотній зв’язок. Звісно мова і про сумлінність тих, хто виробляє продукцію.



Що ще плануєте реалізувати разом з партнерами?

Андрій: Зараз з Leo Foundation ми працюємо над допомогою двом бригадам на передовій – забезпечуємо аптечками. Це індивідуальні аптечки, які розроблені нами «з нуля». Вони є дешевшими від ринкових, але якіснішими, з огляду на потреби військових на передовій. Я точно знаю, що зміст такої аптечки – це якісна, виключно перевірена продукція, яка поїде на передову і там буде корисною. І найголовніше – там усе в комплексі, за винятком ліків. Такі аптечки рятують життя. Тому ми плануємо і надалі збирати їх для передової.



Ще пару слів про якість. От, наприклад, щодо нашого турнікету. Він називається «Побратим» і я чесно можу сказати, що мені за нього не соромно. Він пройшов тестування у польових умовах і при його розробці ми орієнтувались на найкращу продукцію у світі.

Загалом тема якості того, що має потрапляти на фронт задля порятунку життів – то велика окрема тема, якій потрібно приділяти значну увагу.



Наскільки, на вашу думку, волонтерство розвинене в Україні? Яким воно має бути? Чого не вистачає? У чому сильні сторони?

Андрій Кучер: Має бути чітка координація і співпраця з місцевою владою, яка відкриває або закриває більшість дверей перед волонтерами.

Ми з цим теж мали справу. Чиновники бачать у волонтерах конкурентів, тому це дуже сповільнює багато процесів.

Ми підходимо до нашої роботи практично. Приведу приклад. Якщо стається так, що у лікарню потрапляє снаряд, то людей фактично немає куди подіти. Ми пропонуємо альтернативний шпиталь. Знаходимо приміщення, спеціалістів, формуємо штат, дістаємо ліжка, навіть ліки. Завдання влади – поставити його у перелік об’єктів, які є у розпорядженні. Що іноді відповідає міська влада? Що наші зусилля – то дурниці, які нікому не потрібні.

Коли ми говоримо про те, що необхідно волонтерам, то це має бути влада, яка розуміє, що у країні війна і політика тут ні до чого.

Друге, з чим мають справу волонтери, це психологічне вигорання. На початку війни, коли усі допомагали, гроші надходили звідусіль, волонтери не мали клопоту, де взяти кошти, або знайти спонсора.

З часом усі втомлюються, і уже на четвертому-п’ятому місяці війни, коли багатьом треба годувати власні родини, з’являється дефіцит вільних коштів на допомогу. І треба добре сушити голову, як це вирішити і де взяти живі кошти, щоб щось закупити. Це величезна проблема, бо, ще раз повторюся, в умовах війни допомога війську та біженцям має бути постійною. Доводиться балансувати, залучати міжнародних партнерів, шукати виходи на альтернативні джерела серед друзів і так далі.

Ще одна проблема – це несерйозне сприйняття волонтерів. Офіційного статусу в нас немає і він навряд чи з’явиться. Хоча це – неправильно. Статус має бути. Не усі волонтери є відомими персонами, дуже багато людей, яких я називаю «тихими героями», виконують колосальну роботу в тилу на місцях. Але не залишиться жодного запису про допомогу, яку вони надають щоденно і у великий кількості.

Як би там не було, ми налаштовані на перемогу і багато з моїх колег продовжують волонтерити, попри якісь там складнощі чи негаразди.



Чи маєте досвід залучення переселенців у волонтерство та благодійність?

Андрій Кучер: Так. Знову ж таки, приклад проекту кухні. На певному етапі мені бракувало волонтерів. І ми звернулись до біженців, які приходили до нас по їжу. Я відверто був вражений реакцією – люди відгукнулись, почали приходити і допомагати. Зараз кухня взагалі працює таким чином, що є наш повар і помічники серед переселенців.

Це дуже згуртувало усіх і це стало певною терапією для самих біженців. Вони, спілкуючись між собою, легше переживали усе те, через що пройшли. Це така собі психологічна розрядка. Багато з дівчат, які приходили на кухню допомагати, дуже дякували за те, що кухня дала можливість їм прийти до тями.

І я можу точно сказати, що цей проект з кухнею – дуже вдалий, бо мав подвійний ефект: ми годували велику кількість людей і допомогли їм адаптуватися до звичайного життя, через спілкування, підтримку, спільну працю. Зараз це як одна велика родина.



Де межа між піаром на благодійності і звітністю за діяльність?

Андрій Кучер: Я чудово розумію, що піар або тяга до слави у людей закладена від природи. І завжди будуть люди, які намагатимуться волонтерство і добрі справи показувати так, як їм це вигідно. І найбільше цим грішать політики. Але зараз із цим жорсткіше, тому що політики чудово розуміють – дешевий піар обертається антирейтингом. Бізнес теж іноді зловживає піаром щодо благодійності. Але ж ми бачимо, як суспільство це сприймає – негативно.

Писати про благодійність варто, але потрібно робити це професійно і без нав’язливої уваги і позування, тоді це сприйматиметься більш органічно.

Чим мені подобається працювати з Leo Foundation, так це тим, що Фонд не вимагає зайвої метушні та піару навколо своїх внесків у нашу справу. І тут важливо розуміти, що коли самі волонтери пишуть пости подяки і тегають благодійників – це не про піар. Це якраз про публічне звітування. Тому що якщо я взяв кошти, то маю за них відповісти і показати, куди і як вони спрямовані. Це є відповідальність волонтера і вона має бути публічно прозвітована. Інакше – це втрата авторитету.



Ви згадали про статус волонтерів. Чи є якісь ініціативи від держави щодо формалізації статусу? Як це взагалі можливо реалізувати?

Андрій Кучер: Я особисто, на жаль, не брав участі у розробці будь-якого законодавчого поля, що формалізувало б волонтерство. Хоча, мені відомо, що воно розроблялося і у Верховній Раді були такі пропозиції. Але доля цих законопроектів мені невідома.

Як це взагалі може бути? Міжнародний досвід говорить про те, що є перелік міжнародних громадських організацій та фондів, які для своїх волонтерів можуть надавати статус. Умовно, це 10-15 фондів, що зарекомендували себе, пройшли певну атестацію і можуть надавати своїм членам статус волонтера.

Але в Україні є така проблема, як корупція.  Усі такі формальні речі могла б робити місцева влада, яка чудово знає, хто на місцях волонтерить і що саме робить. Питання, за якими критеріями вона це робитиме і хто це має контролювати.

Є також громадські ради, які б могли взяти це на себе. Але громадські ради, відповідно до нового законодавства, є атавізмом, тому що уже утворені ОТГ і роль громадських рад відпадає.

Отже, є певні законодавчі моменти, які не дозволяють в рамках чинного правового поля говорити про статус волонтерства. Тому на теперішньому етапі ми маємо такий персональний формат волонтерської діяльності. Людям простіше працювати самостійно, спираючись на свій авторитет.

У нас навіть населення охочіше віддає кошти на приватні картки волонтерам, ніж на рахунки організацій чи місцевої влади. І це є найяскравішим показником того, що відбувається. Зрештою, це легко пояснити. Бо добре видно людину на місцях, що і як вона робить. Це авторитет, який напрацьовується роками. Але як зафіксувати цей авторитет і провести його через різні бюрократичні механізми, не жаль, пропозицій не має.

Думаю, що якраз після війни нас чекає дуже багато змін в тому числі і щодо формалізації статусу волонтера. А поки що працюємо заради України та перемоги.